Я марила анестезіологією та інтенсивною терапією. Але на третьому курсі неочікувано вирішила, що я хочу займатися злоякісними новоутвореннями ободової та прямої кишки. Це та спеціальність, яка просто не дає тобі зупинитись: постійне навчання, розвиток, вдосконалення, нові виклики. Я просто не уявляю, як можна після цього обирати щось інше.

Та куди б я не приходила, мене намагались відмовити від мрії. Чекали, коли «награюсь у хірурга» й піду в іншу спеціальність чи взагалі вирішу присвятити себе сім’ї. Я регулярно переживала зневажливе ставлення з боку колег чи керівників. На інтернатурі здавалось, що це норма, і я просто повинна потерпіти.

Вже лікарем я з порогу почула: «Почему мы должны слушать девочку после интернатуры?» І таке ставлення транслюється й досі. Коли мене представляють пацієнтам або колегам, кажуть «Аня», хоча чоловіків-хірургів називають на імʼя та по батькові. Медичні сестри можуть не дотримуватись моїх рекомендацій або стверджують, що виконають, тільки якщо лікар їм скаже. «Лікар» — це хірург, це чоловік. Підвищувати на мене голос, сперечатись та дозволяти собі неприпустимі висловлювання — для них теж ок.

Пацієнти запитують: «А коли ми вже з хірургом поспілкуємось?» або «Можна ми запишемо ваш номер, щоб кожен раз не турбувати лікаря?» До мене звертаються на ім’я і на «ти», за що я завжди роблю зауваження. Але й це не сприймається серйозно. Звісно, комунікацію часто виходить налагодити, але для цього потрібні час і терпіння.

Жінці в хірургії не можна втомитись, захворіти або дозволити собі зайву емоцію. Я постійно мала щось доводити, і доходило до абсолютного безглуздя. Якось я на спір мала прочергувати в лікарні тиждень. Це була відома лікарня з ургенцією та великим потоком пацієнтів різної складності. За 5 днів я спала до 4–5 годин і не пам’ятаю, чи їла щось. Виклики були постійно: «Чи витримаєш 4–5 черг?», «Чи зможеш простояти в операційній 12 годин?», «Чи потягнеш такий обсяг роботи?» Відверто не розумію, чому я мала це переживати. Чи це робило мою роботу якіснішою, а хірургічні навички майстернішими? Точно ні.

Під час пошуку роботи я остаточно зрозуміла, що ситуацію потрібно змінювати. Домовилась про співбесіду з очільниками підрозділів, але в мене тільки спитали, коли планую дітей. Я запропонувала розказати про свій досвід і навички, та мене запевнили, що їх це не цікавить. Тоді ж я наслухалась про несумісність жіночого організму з хірургією. Немов хірургині мають проблеми з алкоголем та іншими речовинами. Що своїм вибором я руйную сім’ю, бо два хірурги в парі — це неможливо. Уявіть: це 2023 рік, Київ, відома клініка.

Я себе заспокоюю, що мій досвід ще не найгірший. Але мене не сприймають як окрему самостійну одиницю. Я постійно нібито доповнення до хірурга-чоловіка, його медсестра чи секретарка. Так, це міф, що чоловіки кращі хірурги. Результати світових досліджень показують, що ситуація на користь лікарок та хірургинь. Просто багато років чоловіки домінували тут, було достатньо часу, щоб стереотип вкорінився. Але ситуація змінюється. З командою проєкту «SurgFem: Жінки в хірургії» від GMKA провели дослідження гендерної нерівності в хірургії. Проблема в Україні є — це факт! Про нерівність потрібно говорити, а дані — поширювати.

Також важливо створити сприятливе середовище, де жінки мають доступ до тих самих можливостей навчання, підвищення кваліфікації та кар’єрного розвитку, що й чоловіки. Важливо розвивати спільноту хірургинь через менторство, обмін досвідом та підтримку одна одної в професійному та в особистому житті. Потрібно заохочувати більшу репрезентацію жінок в адміністраціях лікарень та в політиці, створювати більш відкритий та інклюзивний простір для хірургинь.

Я мріяла стати хірургинею ще з молодшої школи. Практику почала на першому курсі медичного коледжу. Просто прийшла до відділення загальної хірургії в одну з лікарень і попросилась відвідувати нічні чергування. Я робила всю «брудну роботу», а за це мене пускали дивитися на процес. На практиці четвертого курсу випадково потрапила на операцію з однією з бригад, почала приходити на інші, а згодом долучилась до команди. На п’ятому курсі вже асистувала та навіть оперувала сама.

У Києві, куди я переїхала разом з чоловіком з Донецька, 3 місяці шукала роботу. Тоді завідувач відділення наобіцяв «золоті гори»: дисертацію, науку тощо, але після того, як відпрацюю 2 роки у відділенні реанімації та інтенсивної терапії новонароджених. Я погодилася.

Навантаження було колосальне. З 7:30 до пізнього вечора щодня, 3 добові чергування на тиждень. Крім того, потрібно було вчити англійську, бо історії хвороби ми писали двома мовами й інколи директор вимагав доповідати іноземною. Максимально важкі діти, величезна відповідальність, мій особистий страх помилитися в розрахунку препаратів, бо я хірург, а не анестезіолог. 

Проте були хороші колеги. Анестезіолог Сергій Чернишук був доброзичливим, допомагав і давав робити всю передопераційну підготовку та підключення пацієнтів. Але завідувачка заборонила мені заходити з ним в операційну, бо нібито ми там займаємося не тим, чим треба. Сама вона не вчила нас взагалі, інші ординатори також. Усе «навчання» полягало в тому, щоб стояти в них за спиною по 10–12 годин, без права щось сказати чи вийти в туалет.

Через 3 місяці завідувач почав ставити мене саму на чергування в постопераційне відділення. Якщо дитина вмирала, відправляв повідомляти про це батьків. Через пів року я була абсолютно виснажена: з носа йшла кров, почався коліт, мігрені, порушення циклу, зникла чутливість двох пальців на правій руці. Я спала всюди, де можна було сісти, про якесь особисте життя взагалі не йшла мова.

Якось до нас приїхала делегація американських хірургів, я мала супроводжувати їх. В останній день була конференція, ми всі сиділи в актовій залі. Директор центру обернувся з першого ряду й підізвав до себе, хоча до того він зі мною навіть не вітався.

— Ти заміжня?
— Так.
— А тобі подобається професор…? (І назвав одного з делегатів)
— Подобається як фахівець.
— А як не фахівець?
— А як не фахівця, я його не оцінюю та не розглядаю.
— Пішла на*** звідси, хамка.

Через тиждень керівник мене ще раз принизив при всіх колегах. Я була єдиною дівчиною серед шести інтернів. Він показав на мене і сказав: «Ця сука ноги роздвине, залетить і в гробу вона всіх вас бачила». Мені хотілося вмерти прямо там. Я звільнилася в один день ще з однією молодою хірургинею. Вона казала, що директор у своєму кабінеті намагався її зґвалтувати. Я не знаю, чи це правда, але не виключаю такого.

Весь цей час мій вчитель щотижня телефонував і запитував: «Ти оперуєш? Руки не мають “стояти”!» А я не знала, що йому сказати. Брехала, що оперую….

Потім був рік пекла в реанімації інфекційної, де лікарі займалися відкритим криміналом. Потрібно було залучати телебачення і поліцію, але я була молода, виснажена і з відчуттям, що не подолаю цю систему. Я пішла з медицини, щойно отримала сертифікат. Це була найбільша трагедія мого життя. 10 років я працювала зовсім в іншій сфері. Побудувала карʼєру від рядового співробітника до ради директорів. Після народження сина відновила сертифікат лікаря, змінила спеціалізацію, пройшла мільйон курсів. Чому я так не зробила у 25 років? Мене просто знищила та система.

У жовтні 2023 року я відкрила свою маленьку клініку й нарешті займаюся хірургією. У мене є молоді лікарки, яких я вчу. Ми можемо реалізовувати свої проєкти, працювати, як вважаємо за потрібне, будувати власну справу. У нас є комерційні, соціальні та благодійні напрямки. Ми постійно вчимося, підтримуємо одне одного й ретельно підходимо до питань лікування пацієнтів.

Як долати виклики та гендерну дискримінацію? Не мовчати, не терпіти, не спускати образи та знущання. Наполегливо йти своїм шляхом: ніхто нічого на таці не принесе. Вчитися та стати дійсно хорошим фахівцем. Якщо не можеш — змінюй фах. Медицина — це постійне навчання, на це треба налаштуватися одразу.

Я гуманітарій і в медицину йти не планувала, доки не потрібно було починати готуватися до ЗНО. Тоді батьки натякнули, я обдумала і вирішили вчитися на хірургиню. Мені здавалось, що це класна, активна й динамічна робота. Як я і хотіла. В родині та серед друзів мене завжди підтримували, проте доводилося чути й таке: «Це не жіноча робота!», «Не треба тобі та хірургія!»

Потрапити в хірургію на інтернатуру було мрією всього життя. Але мене не брали — бо я дівчина. Це говорили в державних лікарнях, у приватних клініках, в академічних установах; у районах, в області, у Києві — всюди. Я об’їздила медичні заклади Київської області різних масштабів і форм власності, але скрізь: «Ти дівчина. Яка хірургія?» або «Ми дівчат не беремо». Один відомий хірург, до якого я хотіла потрапити, сказав, що в нього чоловічий колектив, і я «своїм жіночим єством» можу його розвалити. Укінці нашої дискусії він сказав, щоб я йшла в патанатомію, бо там теж треба різати.

Згодом мене взяли на інтернатуру в одну приватну клініку, я вдячна за цей шанс. Там я зустріла свою першу менторку-хірургиню, Світлану Дмитрівну Чорну. Вона дала зрозуміти, що жінка може бути в хірургії, навчила бази, мотивувала. Завдяки їй я там, де є зараз, а не зупинилась на пів шляху.

В інтернатурі в державній лікарні мене відправляли оперувати щитоподібну залозу, бо це «дівоча робота». Доступ до живота не давали. На чергуваннях я не могла потрапити до операційної, хоча дуже хотіла працювати. Була сексуальна об’єктивізація, непристойні пропозиції, вульгарні коментарі й погляди тощо. Мало того, що мене нічого не вчили, то ще і принижували. Ще в іншій державній лікарні ставились просто як до «хорошої дівчинки»: гарна здібна помічниця — так, але самостійно оперувати — ні.

Чоловіки-хірурги бояться конкуренції з жінками. Були насмішки, прицільне відстежування помилок, критика манери спілкування чи поведінки в операційній. Пильнували мою роботу, щоб виявити бодай якісь недоліки. Я мала працювати ідеально, щоб доводити, що я на своєму місці. Звісно, були зауваження до зовнішнього вигляду: то костюм завузький, то його колір занадто яскравий, то чому волосся розпущене.

На жаль, проблема гендерної нерівності в хірургії існує по всьому світі. Навіть у країнах із високим рівнем доходу відсоток хірургинь зріс лише до 27 % до 2017 року. Нам платять менше, вимагають більше, а до всього — принижують, знецінюють, домагаються. Національна служба охорони здоров’я Великої Британії провела дослідження серед хірургів: 63% хірургинь зазнавали домагань із боку колег, а 30% — сексуального насильства. Кожну 10-ту змушували до сексу, маніпулюючи просуванням у кар’єрі.

Потрібно змінювати правила гри. Ідея створити SurgFem народилась під час мого стажування в США. Ми спілкувалися із Нелею Мельничук, засновницею GMKA, онкохірургинею у Brigham and Women’s Hospital та Dana Farber Cancer Institute у Бостоні. Знайшли спільні точки болю, які є в американських та українських хірургинь, і вирішили, що час діяти. Проєкт «SurgFem: Жінки в хірургії» займається розвитком, підтримкою, менторством та адвокацією прав жінок у хірургії. Ми хочемо створити міцну спільноту боротьби проти гендерної дискримінації в хірургії.

Долучитися до спільноти «SurgFem: Жінки в хірургії» можна у Facebook чи Telegram. Читати повний звіт дослідження «Жінка в хірургії: проблеми не існує?» на сайті GMKA.